Добра половина життя минула, не впевнений що найкраща, але мабуть найбільша, навряд чи я доживу до 90.

https://word.sms.dn.ua/?p=2314 – тут писав про сон. Нічого ніде не відбулося і не сталося.

Відчуваю чомусь неймовірну втому останні кілька днів. Тай загалом настрій не дуже. Попереду зима і невідомість.

Незрозуміло нічого. Ні як жити далі, ні що робити, ні як заробляти, ні де жити. Без війни я б на наступні 5 років поставив би ціль – житло. А з війною взагалі незрозуміло що і як. Я навіть не впевнений що залишусь в Україні наступні 5 років, це якщо уявити що війна закінчиться раніше і я та моя родина її переживуть.

Навіть мій план писати хоча б раз на місяць сюди і той не дуже працює, посту за вересень немає.

Ну якось воно усе буде.

Я зробив, роблю і буду продовжувати робити різні помилки у житті. Це не зміниться ніколи, і тут є два варіанти, або прийняти це і жити далі як є, або спробувати щось змінити. Одна з типових і мабуть найчастіших помилок людей у житті це відкладання на потім. Відкладання яких справ, активностей, планів, подій, і врешті решт відкладання свого життя. До кращих часів, бо більш слушного моменту, до, до, до ще чогось завгодно. Я не живу своє життя, я його постійно відкладаю.

А тепер приклад помилки.

За вчора і трохи сьогодні прочитав книжку “Танці з кістками”. Я не читав художню літературу, мабуть, років 10–20. Книжка сподобалась, прям топчик. Історія цікава, написано гарно. Почав читати на минулому тижні, прочитав трохи початку і відклав до вихідних, а вчора був час і залип у книжку десь на пів дня. На сьогодні лишилося трохи сторінок — дочитав зранку.

І ви спитаєте, у чому ж помилка?

Справа у тому, що купив я цю книжку ще 28 грудня 2023 р. Спеціально поліз на сайт і подивився. 2,5 року вона просто лежала. Лежала б і далі, не знаю, чому вирішив її прочитати. І ця книжка, вона не одна. У мене є книжки, які досі лежать непрочитаними.
А завтра може і не настати, тим більше, якщо живеш в Україні.

Давно помітив, що мені стало складно концентруватися. Якщо це стосується роботи тут проблеми немає, є задача, треба її вирішити окей. А от якщо щось, що не є обов’язковим, або воно цікаво мені, але не так, щоб дуже, тоді з концентрацією настає срака. Постійно тягне відволіктись, щось перевірити, або зробити щось що наче більше важливе. Мабуть треба з цим щось робити, а може вже й не треба.

Головна ціль на цей рік – вижити, та пережити його без суттєвих втрат.

У грудні відпрацював не дуже багато, на кілька днів узяв відпустку, загалом вийшло майже 2 тижні. Які я успішно просрав. На ці дні були деякі плани, реалізовано ну у кращому випадку відсотків на 30.

1. розібрати фото-архів, є деякий прогресс, розібрав, але треба ще, видалити дублі, видалити зайві фотки та відео, деякі розкласти по правильних датах.
2. Мій проект – не зроблено нічого. Ну відсотків 5% від запланованого.
3.  Дещо підігнати по роботі – щось наче вийшло.
4. Пошукати предків – 0%

Є відчуття що війна завершиться у найближчі півроку. Але-але. Навряд чи це станеться бо відчуття це щось таке неосяжне, ніяке, не маюче під собою ніяких підстав. Я навряд чи маю інтуіцію чи щось таке. Тому не дуже своїм відчуттям довіряю. І вам не раджу.

Якщо так станеться – буде приємна несподіванка, а якщо не станеться – то не буде розчарування. Або буде. Подивимось.

Старший зламав руку, не дуже вдало, тиждень або два проведе у лікарні. Потім ще вдома буде. Дуже розстроївся. Може обійдеться без операції було б добре.

Чекати було довго тому з лікарні дружина з молодшим поїхала на таксі, молодший ще ніколи не їздив ні на чому крім моєї машини. Тому у таксі стресував і не розумів куди його везуть і чому не я за кермом і чому машина чужа.

Вдома питав дружину коли я приїду, ну хочь заснув без мене.

За останні пару років старший вже третій раз у лікарні, досить вже.

Треба буде щось робити з коліном, походив туди-сюди по лікарні, по браслету 4000 кроків і приїхали, розболілося і почав сильно шкутильгати.

Я народився. Технічно цього не мало статися, народжувався я проблемно і чомусь вижив.

Мабуть в цей день я розпакував свій запас везіння.